Коли наприкінці лютого минулого року ЗМІ поширювали фотографії польських кордонів, вокзалів, міст, селищ і доріг, коли в нашу країну широкою рікою хлинули постраждалі від війни українці: жінки, діти, люди похилого віку; коли Поляки відкривали для них свої домівки, коли і вдень і вночі волонтери, соціальні працівники, представники позаурядових організацій, місцевої та центральної влади, польських служб, підприємці та пересічні громадяни підтримували біженців, організовували допомогу, проживання, харчування, опіку та роботу – світ дивився на це з великим подивом.
Адже світ не знав польської історії, не знав, що свобода і досвід спільности є найважливішими цінностями для поляків. Що перед обличчям безпрецедентної злочинної агресії проти країни, з якою ми маємо історичні досвіди кривди, найважливішою є солідарність у захисті цінностей. Бо все ж таки таке ставлення було характерним для поляків протягом багатьох поколінь. Уже на ранньому етапі становлення польської ідентичності сформувалося почуття спільності долі та почуття свободи. Виникли соціальні інститути, засновані на правилах свободи, що захищають права громадян і поважають людську гідність.
Ще від Павла Влодковіча та Констанцького собору в XV столітті, для поляків було характерне усвідомлення взаємозалежності в процесі реалізації свободи. З неохотою ставилися до детермінізму та обмежень. Свобода совісті була святою. Від римського республіканізму Річ Посполита взяла поняття свободи від панування, яке обумовлювало політичне життя, і наголошувало на звичаях, свободі вибору та рішень, почутті слушності та обов’язку вільної людини перед громадою. Республіканський і лібертаріанський дух створив польський генотип. Конституція 3 травня 1791 р. увійшла в історію як великий акт свободи. Його противники, посилаючись на стародавні свободи, говорили про деспотизм, що ліквідував створений простір свободи.
Протягом 123 років між кінцем вісімнадцятого століття і 1918 роком Польща була позбавлена державності й суверенітету, залишаючись перш за все ідеологічною спільнотою – традицією, культурою, мовою. Прагнення повернення незалежності виражали позитивістські та повстанські традиції. Національний менталітет був сформований схильністю до військової відповіді на насильство. У 20 столітті це проявилося в ірредентизмі Першої світової війни, поверненні на Батьківщину (1918-21), сповільненні більшовиків (1920), опорі Третьому Рейху (1939). У свідомості поляків все ще існувала “мрія про свободу”. Вогняним випробуванням став реальний соціалізм, який ламав засновані на національних цінностях і пріоритеті сім’ї соціальні структури, вплинувши на масові міграції та заперечуючи людську суб’єктність. Але і він теж зрештою поступився перед рухом за свободу (1980, 1989). У таких умовах здається очевидним польське розуміння послідовного захисту свободи та права вирішувати за самих себе.
Окрім того, культурно-цивілізаційний антагонізм, який світ з усією очевидністю побачив у зв’язку з російською агресією проти України, має своє коріння в історичному досвіді. Коли периферійна Москва в 16 столітті мала намір поширитися на колишню Русь, суперечка з Річчю Посполитою за землі нинішніх Білорусі та України розвинулася від політичної приналежності до релігійної, цивілізаційної та етнічної ідентичності. Польський експеримент політичної унії з Литвою показував політичну культуру, яка пов’язана з ідеалом участі громадян та громадянської свободи. Москва вже тоді практикувала кардинально іншу системну схему, засновану на географічній експансії та нав’язуванні політичного, військового та економічного панування. З самого початку цю зверхність (як правильно!) ототожнювали із загрозою існуванню Республіки Польща. На противагу цим імперським прагненням польська політична думка була сповнена відгомонами ідеї права націй на самовизначення, яка стала основою польської східної політики в антиімперському вимірі.
Після відновлення незалежності в 1918 році Польща реалізувала доктрину зовнішньої політики Міжмор’я, яка сягала мультикультурної Речі Посполитої, та постулювала альянс країн Центральної та Східної Європи, задля уникнення панування Росії та Німеччини. Доктрина передбачала співпрацю учасників на основі солідарності, захисту суверенітету та розбудови суб’єктності, реалізації спільних інтересів країн Центральної та Східної Європи, натхненних Польщею. Після 1945 р. Intermarium згадували в еміграції (Ліга незалежності Польщі) та в опозиційних колах ПНР.
Відновивши свою суб’єктність, польська держава здавалася надто слабкою матеріально, ментально, економічно та політично, щоб сформувати регіональні зміни, але функціонувало, однак, відчуття досвіду та зобов’язань, які були результатом історії, геополітики сусідів та розуміння національного інтересу. Розчарована наслідками зближення із Заходом, Росія реконструювала окрему ідентичність, відновлюючи свою неоімперську політику. У нових реаліях Польща стала навіть зобов’язана діяти на Сході. Лех Качинський, практик антиімперської доктрини, заснованої на давній традиції роздумів про місце Польщі у світі, посів чільне місце в пантеоні польської східної політики. У ній зазначається, що імперіалізм загрожує миру, а стратегічні інтереси польської держави включають свободу, суверенітет і незалежність її східних сусідів.
Повернімося ще до історії та цінностей. Як твердиня християнства, поляки багато разів у своїй історії захищали європейську цивілізацію від східної небезпеки – у 13 столітті (Легніца 1241), у 17 столітті (Відень 1683), у 20 столітті (Варшава 1920). Під час Великої війни з Тевтонським орденом (1409-11) люди вимагали цивілізації солідарності, свободи та людської гідності. Поляки, литовці та русини відстоювали під Грюнвальдом право на самовизначення. Наприкінці нового часу вважалося, що «Польща скрізь, де боронять свободу». 25 січня 1831 року під час варшавської демонстрації з’явилося гасло «В ім’я Бога за нашу і вашу свободу».Це гасло стало національним гаслом поляків – які, як ніхто інший, можуть ототожнюватися з тими, хто готовий заплатити найвищу ціну за свободу.
Під час Другої світової війни, від вересня до Берліна, в русі опору, на морях і океанах, у повітрі, «де був ворог, там воювали поляки». Тоді вони кинули виклик нав’язаній силою комуністичній системі. Саме «Солідарність» — польський феномен, повстанський, громадсько-робітничий, постмодерністський, релігійно-моральний, республіканський, революційний рух за соціальну свободу, — започаткувала успішний процес демонтажу радянського панування в Центральній та Східній Європі.
Тому для поляків солідарність і волелюбність – це не пусте гасло, а геополітична концепція – один із ключових стовпів зовнішньої політики. Це гордість, але це й обов’язок. Щоб запобігти програшу українців, потрібні спільні зусилля та солідарність. Польща не зупиняється в цих зусиллях і завжди діятиме солідарно на захисті свободи.
Текст опубліковано спільно з польським місячником «Wszystko co Najważniejsze» в історичному проєкті з Інститутом Національної Пам’яті та Національною Фундацією Польщі.