У 2023 році виповнюється 160 років з дня вибуху Січневого повстання. Хоча роки минають, відгомін цього повстання не вщухає в суспільній дискусії. Важливе і складне питання – „воювати (за свободу своєї країни) чи не воювати?” завдяки цьому повстанню повертається в Центральну Європу навіть сьогодні.
Сенс і значення дій січових повстанців неможливо зрозуміти без історичного контексту всього регіону Центральної Європи, нинішньої території Польщі, України, Литви та Білорусі.
Панівним аспектом, озираючись понад триста років існування Речі Посполитої, коли її населяли та спів творили близько десяти поколінь громадян, залишається традиція свободи й громадянства, яку сформували понад двісті сеймів та тисячі зборів. Глибоке коріння цієї традиції призвело до того, що люди, які черпали духовні здобутки Польсько-Литовської держави, виховані оповіданнями своїх предків, не могли погоджуватися на життя зі згорбленою спиною.
Народи нинішньої Польщі, України, Литви та Білорусі в минулому самі обирали собі правителів і мали особисту та майнову свободу, що є запорукою безпеки від насильства з боку держави. Nihil novi sine communi consensu – «нічого нового без загальної згоди » – був принцип, на якому ґрунтувалося політичне життя Республіки Польща. Саме він є основою духу свободи, який не погодився на нав’язування ззовні небажаного способу життя. Саме з нього виростає прагнення до незалежності та готовність до боротьби за найдорожче – за гідність і свободу.
Паралельно з пам’яттю Речі Посполитої існує спадщина традиції повстань проти гнобителів XVIII ст. Її джерела можна знайти Дзіковській конфедерації (1733 р.), яка була першим повстанням проти поневолення, проти влади, яка відібрала незалежність Польщі в її тодішніх кордонах. Це стало очевидним у 1733 році, коли російське військо увійшло до Речі Посполитої, щоб нав’язати їй правителя, якого любили російська цариця та австрійський імператор, а не того, якого обрали польські громадяни. Реакцією на цю ситуацію стало повстання. Іншим збройним виступом проти влади, нав’язаної ззовні, була Барська конфедерація (1768-1772), що була реакцією на приниження, які російський посол приготував сенаторам республіки, викравши їх із центру Варшави та переправивши вглиб Росії. Потім спалахнуло повстання Костюшка (1794 р.), пізніше Великопольське повстання (1806 р.), яке наблизило створення Варшавського герцогства в 1807 р., і найвідоміше – Листопадове повстання 1830/1831 рр. За ним ідуть менш відомі повстання: Краківське повстання (1846 р.), серія повстань з періоду Весни Народів (1848 р.).
За 130 років (від 1733 до 1863) можна нарахувати від п’яти до десяти повстань – залежно від того, яке з них брати до уваги. Це означає, що в дуже значній частині сімей дворянського походження і в багатьох міщанських сім’ях, а іноді навіть і в селянських родинах, зберігалася пам’ять про необхідність боротьби за свою гідність, навіть якщо в боротьбі, здавалося б, неможливо виграти; що існування у занепадницькому, смиренному ставленні спотворює людську природу, і потрібно намагатися випрямити свою згорблену спину.
Призначення початку повстання на січень 1863 р., пов’язане з наказом влади — примусовим призовом до російської армії — було відповіддю на безперервний розвиток підпільного руху, який налічував близько 20 тис. молодих людей. Між Листопадовим і Січневим повстанням у 1832-1855 роках російська влада відібрала 200 тис. новобранців із Царства Польського, крихітного утворення з 4-5 мільйонами жителів, з них 175 тис. назавжди втрачені у складі Російської імперії. Невелика Привіслянська земля втратила 175 тис. людей тільки тому, що вони були змушені воювали за Російську імперію. Реакцією повстанців було проявом незгоди з тим, що місцева молодь гине на кавказькій лінії чи в Казахстані за славу російського імператора. З цієї причини в січні 1863 р. було вирішено розпочати повстанські дії.
Вибух Січневого повстання призвів до дипломатичної кризи на політичній арені Європи. Зближення Пруссії та Росії, яке стало відповіддю на початок повстання, зустріло реакцію Франції, Великої Британії та Австрії. У травні 1863 року виникла можливість війни між Росією та західними державами. Коли ми говоримо, що Січневе повстання не мало шансів на успіх, ми про це забуваємо. Насправді жодне повстання не було настільки близьким до того, щоб спричинити європейську війну, в якій польська сторона мала шанс отримати зовнішню допомогу від західних країн.
Маловідомо, що саме тоді Росія втратила Аляску через Січневе повстання. Загроза війни з Великою Британією та Францією багаторазово збільшила витрати на обслуговування російського боргу, а це в поєднанні з великими витратами на придушення Січневого повстання призвело до того, що російська скарбниця фактично стала банкрутом. Міністр фінансів благав царя продати Аляску, щоб зібрати кошти — зрештою мізерні 7 мільйонів доларів — щоб віддалити від Росії можливість банкрутства. Це непрямий результат Січневого повстання, про який варто нагадати.
Варто звернути увагу на питання наднаціонального характеру Січневого повстання. Символом цього повстання, яке було останнім спільним повстанням народів Першої польської республіки, був потрійний герб, що містив не лише Орла, а й Погоню та св. Архангела Михаїла – символ Києва, України, де це повстання, хоч і менш виражене, також залишило слід. Іредента 1863 року в Литві була потужна та охоплювало майже виключно селян, які повстали проти того самого загарбника, з яким воювала польська шляхта, проти Росії. Адже та позбавила їх не лише політичної, а й релігійної свободи. Раніше, напр. під час Повстання Костюшка чи Листопадового повстання шляхта литовського походження, яка часто розмовляла польською, йшла пліч-о-пліч з етнічними поляками, борючись за свободу проти спільного ворога. Це підтверджує, що Річ Посполита не переставала бути єдністю до 1863 року. У 2023 році можна сказати, що в духовній сфері вона не перестає бути нею й далі, про що свідчить Україна.
Беручи до уваги психологічний чинник – духовну спадщину Речі Посполитої та традицію боротьби за свободу, яка жила у свідомості січових повстанців – а також політичну атмосферу, яка супроводжувала рішення про початок повстання, популярне твердження, ніби польський романтичний дух є антитезою розуму, повинно зникнути. Це переконання сягає корінням у просвітницьку пропаганду, спрямовану проти Речі Посполитої. Особливо вона посилилася, коли Польсько-Литовська держава почала відновлюватися після розпаду, коли було підготовлено законодавство Великого сейму й остаточно прийнято Конституцію 3 травня.
Починаючи з моменту, коли Станіслав Август Понятовський оголосив свою програму реформ у 1764 році, поширюється пропаганда, фінансована з одного боку російською імператрицею Катериною ІІ, а з іншого – Фрідріхом ІІ, котрі спільно наймали найвидатніші голови та пера французького та німецького Просвітництва, з Вольтером на чолі. Лавина текстів із наклепами на Польщу, створена цими освіченими мислителями, увічнила шкідливі стереотипи. Одним із них було переконання, що поляки – божевільні романтики, які намагаються мотикою замахнутися до місяця. До всього цього слід додати прусську пропаганду, спрямовану на повстання Костюшка, яка представляла його як романтичний жест, котрий закінчився трагедією для Республіки Польща. Саме тоді було поширено зображення Костюшка, який падає, нібито вимовляючи слова Finis Poloniae!, тобто «кінець Польщі!».
Не варто забувати, що повстання – це не лише польська спеціалізація. Ми можемо вважати їх дуже важливою частиною ірландської традиції, вони також є важливою частиною ідентичності Італії, Німеччини, Іспанії, Угорщини, а також Росії, яка у своїй історії мала переможні та програні повстання. Але те, що визначає специфіку Польщі і водночас спонукає підозрювати романтизм, це те, що польським повстанням довелося зіткнутися не з одним противником, як це було в Ірландії чи Угорщині, а відразу з трьома.
Три континентальні гегемони – Росія, Пруссія та Австрія – поділили Річ Посполиту в 1772-1795 роках. Важливість польського питання полягає в тому, що воно стосувалося одночасно трьох найбільших держав, що робило його справою великої ваги та надавало нашій боротьбі за незалежність особливо важкого характеру. Цей факт змушує виглядати відновлення боротьби з раціональною метою як божевілля. Складність перемоги була зумовлена силою супротивників, які намагалися перешкодити Польщі перемогти. Однак сьогодні ми живемо у вільній країні, що служить найкращим доказом того, що повстання не програли.
Без постійного нагадування про те, що Польща існує, живе і не погоджується з вироком наддержав, ми б не відновили незалежності в 1918 році. Постійне відстоювання свободи є частиною нашої ідентичності. Після Першої світової війни геополітична карта, звичайно, змінилася. У 1918 році була заснована не одна Польща, а ціла низка інших, менших, слабших держав, які, здавалося б, приречені на неіснування перед обличчям інтересів імперій. Існування України, Литви, Словаччини чи навіть Чехії певною мірою завдячує наполегливим нагадуванням поляків щодо права нації на незалежність. І це наш дорогоцінний спадок. Однак ті, хто обожнює імперії і вважає, що лише вони повинні керувати світом, бо є гарантами порядку, мають праву засуджувати польські повстання. Тому ми про них нагадуємо.
Проф. Анджей Новак, Історик, знавець СРСР, член Ради національного розвитку. Викладач Ягеллонського університету. Професор Інституту історії Польської академії наук. Лауреат премії ім Лех Качинський, кавалер ордена Білого Орла.
Текст опубліковано спільно з польським щомісячником „Wszystko co Najważniejsze” в історичному проекті з Інститутом Національної Пам’яті та Польською Національною Фундацією.