Норвегія роками будувала свою суспільну модель на довірі. Довірі до державних інституцій, органів влади, роботодавців і лікарів. Саме тому система лікарняних листків до цього часу працювала відносно ефективно — суспільство вірило, що лікар ухвалює рішення, виключно на підставі стану здоров’я пацієнта.
Сьогодні цей фундамент стикається з новим викликом.
Уряд прагне скоротити рекордно високий рівень тимчасової непрацездатності через хвороби, вартість якої для держави цього року може сягнути близько 67 мільярдів норвезьких крон. Не дивно, що політики шукають шляхи розв’язання проблеми. Витрати на виплати, у зв’язку з хворобою, стають дедалі більшим тягарем для державних фінансів, а Норвегія, як і багато інших європейських країн, стикається з нестачею працівників та старінням населення.
Проблема є реальною.
Однак, проблема полягає в тому, чи спосіб її вирішення не створить нових труднощів.
Нова угода між урядом та Норвезькою асоціацією лікарів передбачає, зокрема, активніше використання часткових лікарняних, додаткову оплату за заходи, спрямовані на збереження трудової активності пацієнта, а також обов’язок обґрунтовувати повне звільнення від роботи через хворобу. Про це сьогодні повідомляє, серед іншого, NRK.
Формально лікарі не отримують премій за «відмову у лікарняному». Таке твердження було б надмірним спрощенням. Однак, фактом є те, що держава починає створювати систему фінансових стимулів, покликаних заохочувати пошук альтернатив повній відсутності працівника на роботі.
І саме тут починається дискусія.
Адже, незалежно від намірів уряду, багато пацієнтів можуть поставити собі запитання: чи залишається повністю неупередженим лікар, який отримує додаткову винагороду за дії, що ведуть до зменшення кількості повних лікарняних?
Довіра — надзвичайно крихка цінність. Вона будується роками, але втратити її можна набагато швидше.
Особливо це стосується працівників, які виконують важку фізичну роботу. У будівництві, промисловості, логістиці чи виробничому секторі межа між здатністю працювати та необхідністю повного відновлення здоров’я часто є дуже тонкою. Для людини з травмами хребта, проблемами суглобів або хронічним перевантаженням організму поняття «часткова працездатність» може означати зовсім інше, ніж для офісного працівника.
Саме тому, ця тема має особливо зацікавити польських працівників у Норвегії.
Втім, не можна ігнорувати аргументи іншої сторони. Багаторічні дослідження показують, що в багатьох випадках повне усунення людини від трудової діяльності не сприяє одужанню. Навпаки, поступове повернення до професійної активності часто допомагає швидше та ефективніше відновити здоров’я. У цьому сенсі уряд має рацію, стверджуючи, що робота може бути частиною процесу лікування.
Проблема полягає в тому, що медичні рішення не повинні сприйматися як інструмент бюджетної економії.
Якщо пацієнти почнуть відчувати, що за рішеннями лікарів стоять фінансові інтереси держави, постраждає не лише система лікарняних. Постраждає довіра до всієї системи охорони здоров’я.
А вартість такої втрати неможливо легко перевести у мільярди крон.
Можливо, справжнє питання полягає не в тому, чи потрібно скорочувати рівень тимчасової непрацездатності. Більшість суспільства погоджується, що варто шукати способи підтримувати людей у трудовій активності так довго, як це дозволяє їхній стан здоров’я.
Справжнє питання звучить інакше: де проходить межа між заохоченням до роботи та нехтуванням потребами пацієнта?
Норвегія розпочинає важливий суспільний експеримент. Його успіх залежатиме не лише від змісту нових домовленостей та ставок оплати праці лікарів, а, насамперед, від того, чи збережуть пацієнти впевненість, що в лікарському кабінеті найважливішим залишається одне — їхнє здоров’я.
Адже держава може заощадити мільярди. Але якщо вона втратить довіру громадян, рахунок виявиться значно вищим.