Серія «Я є…» звертає увагу на явище расизму та дискримінації. Її герої діляться своїм досвідом, який не раз призводив їх до творчих і несподіваних рішень. Кожна людина має свою історію, яку варто дізнатися.
Маурісіо сидів на сходах перед театром, у самому центрі Вінья-дель-Мар. Він був звичайним студентом із Чилі, не шукав неприємностей. Але життя може затягнути людину у вир неочікуваних подій. Того дня до столичного театру приїхала колона автомобілів; озброєні люди, цивільні та генерал. До проходячого генерала Маурісіо саркастично усміхнувся, ніби цим усмішкою хотів висловити своє ставлення до режиму. Генерал відповів тим самим усмішкою, і це змінило все.
Службовці, погрожуючи зброєю, забрали його до поліційного автобуса. У Чилі за Піночета такі речі були звичними. Одна гримаса обличчя стала причиною. Маурісіо Кааманьо опинився в ув‘язненні, хоча не мав нічого спільного з політикою. Життя, яке він знав, зникло. Його вигнали з університету, він був під постійним наглядом. Коли випала нагода, він вирішив виїхати з Чилі. Опинився в Норвегії, далеко від дому, далеко від всього, що знав. Але навіть тут, у спокійній країні фіордів, не завжди було легко.
Сорок років потому в Крістіансанді його оточує інша реальність. З Норвегією, такою відмінною від Чилі, Маурісіо пов’язав своє життя.
Сьогодні дискримінація не торкається його особисто, але він бачить її навколо. Маурісіо пам’ятає, що значить бути дискримінованим. Він знає це відчуття, коли система тебе розчавлює або хтось оцінює тебе через призму твого походження чи акценту. Він зазнав досвіду бути «тим чужим».
Простіше життя
У Норвегії, де життя простіше, Маурісіо знайшов спокій, хоча й досі носить у собі ту усмішку, яка змінила його долю. Він намагається пристосуватися, знайти своє місце. Грає на гітарі, бо саме музика є його способом життя, способом спілкування з людьми. Це для нього ключ до інтеграції та знаходження спільної мови.
Життя Маурісіо змінилося, як і змінився режим у Чилі. Але там інтереси впливових груп все ще часто ставляться понад правами людини, а дискримінація відбувається на багатьох рівнях, у тому числі політичному. Він згадує про Мапуче, воїнський народ, який століттями бореться за свої землі, і все ще бореться. Тепер це не тільки боротьба за виживання, а й за гідність.
– Я рішуче проти будь-яких проявів дискримінації та расизму, де б це не відбувалося у світі. Те, що відбувається зараз у Палестині, жахливо, і мені дуже боляче бачити бомбардованих людей, бездомних дітей, сиріт, біль і несправедливість.
Його власна історія, пов’язана з політичними переслідуваннями, закінчилася давно і досить успішно. Але величезна несправедливість і переслідування тривають. У Чилі вже не йдеться про політичні переконання, а про походження. Історія воїнського народу Мапуче, що населяє південь Чилі та Аргентини, який століттями чинив опір інвазії іспанців, на протязі століть позначена кривавою боротьбою і є досі живим прикладом несправедливості та переслідувань. Мапуче все ще зазнають дискримінації з боку уряду та корпоративних інтересів.
Їх і досі вбивають і звинувачують у речах, яких вони не робили.
Економічні та політичні інтереси затуляють права і гідність людини. Насильство та дискримінація, з якими стикається народ Мапуче та інші групи корінних мешканців континенту, все ще мають місце в Південній Америці, у тому числі в Чилі.
– Хоча це не той самий конфлікт, видовище вбивств невинних людей у Палестині нагадує мені про те, що відбувається з народом Мапуче.
Дві гучні справи, коли військо вбило активістів Мапуче, це смерть Каміло Катрільянки, застреленого в потилицю в листопаді 2018 року чилійською Групою Операцій Спеціальних Поліції (GOPE). Це сталося, коли він їхав на тракторі через свої поля в регіоні Арауканія в Чилі. Інший випадок стосується застрелення Рафаеля Нахуеля в листопаді 2017 року, цього разу в Аргентині, під час протесту проти примусового виселення його громади з озера Маскарді в Аргентині.
Дискримінація та насильство, що йдуть за нею, глибоко вкорінені в історії Південної Америки. Економічні та політичні інтереси ставляться понад гідністю та правами людини.
Згідно з героєм нашої серії, дискримінація в Чилі торкається багатьох людей, не лише народу Мапуче.
– Ті, хто живе в екстремальній бідності, зазнають покинутості. Якщо хтось має важке життя без шансів на освіту, то легко може впасти в алкоголізм, проституцію, наркотики. Я не хочу сказати, що всі бідні йдуть цим шляхом. Однак система не враховує бідних, – розповідає Маурісіо.
Соціальна справедливість Норвегії різко контрастує з тією реальністю.
Колись і сьогодні
Маурісіо вже близько сорока років живе в Норвегії. Він прилетів сюди…
– Я прилетів точно четвертого квітня 1988 року о десятій годині десять хвилин ранку, – згадує з легким усмішкою на обличчі. За цим усмішкою приховані спогади, як добрі, так і не найкращі.
Добрі, бо в Норвегії він відчув трохи спокою.
– Це не архітектура чи транспорт мене здивували. Чилі – сучасна країна. Але в ній дуже сильно проявлені соціальні класи. В Норвегії мене вразила відсутність бідності, її не було видно, так само як і військ на вулицях.
Гірші, бо сорок років тому в Норвегії було більше дискримінації, ніж зараз.
– Я перебував у Норвегії чотири місяці, і разом з другом хотів відвідати товариша на Флеккерьо. Щоб туди дістатися, ми мусили переправитися поромом. Ми пливли разом з групою підлітків, які почали в нас кидати різні предмети. Це страшенно мене роздратувало, бо нас було всього двоє, а їх було багато. Це видовище, яке завжди мене дивує, коли група виступає проти одного.
Це одна з кількох ситуацій, пов’язаних з образливим ставленням, якого він зазнав у Норвегії. Протягом сорока років, які він провів у країні фіордів, це траплялося з ним кілька разів. За ці роки багато що змінилося.
— Дискримінація в Норвегії зменшилася, однозначно. Наше покоління має дітей, і в них вже є свої. Тож ми бачимо групи, які в багатьох випадках складаються з норвезької молоді з іноземним походженням. Це стало нормою, і я думаю, що саме тому дискримінація зменшилася.
Маурісіо підкреслює, що Норвегія — спокійна і дружня країна.
— Не можна оцінювати Норвегію через одну особу, яка дискримінує приїжджих. У мене тут багато хороших друзів. Мені пощастило познайомитися з людьми, з якими я досі дружу.
Ключ до інтеграції
Інтеграція на практиці потребує часу і взаємного пізнання. Без цього контроль можуть узяти на себе судження і стереотипи, що часто призводить до гіршого ставлення до особи чи цілої групи.
— Мені в інтеграції допомогла музика. Я не дуже товариський, досить сором’язливий. Коли, перебуваючи в новому місці, я дістаю гітару і починаю грати, мені легше знайомитися з іншими. Це мій спосіб спілкування з людьми, який дає мені відчуття безпеки. Люди підходять, питають, звідки я, намагаються говорити іспанською. Ми говоримо про мистецтво чи музику, і виявляється, що у нас є спільні інтереси.
Музика для Маурісіо — це хобі, віддушина та терапія в одному. У вільний час він вивільняє звуки з гітари чи басу. Разом з дружиною Міріам вони створюють дует Barrio Sur, охоче запрошуючи інших музикантів для спільних виступів.
Маурісіо, який зазнав травм після нещасного випадку, а також психічних травм, що мають свої корені в складних відносинах з дитинства, перебуває на ААП. Однак він працює волонтером у Foreningen for Flerkulturelt Recovery-arbeid (FFRA). Ассоціація проводить регулярні зустрічі En suppe for sjelen (Супа для душі), на яких музика органічно переплітається з щирими зізнаннями запрошених гостей, зазвичай на теми, пов’язані з труднощами в області психічного здоров’я. Учасників також пригощають титульною супою, приготованою кухарями з різних країн світу. Подія безкоштовна.
Особисті виклики
Маурісіо визнає, що іноді йому важко прочитати погляди чи наміри людей.
— Погляди людей я іноді інтерпретую через власні фільтри, які можуть спотворювати картину. Через це я можу створювати хибні історії. Однак коли я починаю спілкуватися і знайомитися з людьми, я можу опустити свою оборону і розслабитися.
Контакт з людьми, які роблять перший крок, починають розмову, допомагає йому відкритися.
— Я намагаюся слухати. Спілкування дуже важливе. Треба бачити людей, але дивитися на те, що всередині, а не зовні. Це нормально, що до зовнішності ми придумуємо історії. Бачиш довговолосого, великого чоловіка в шкірянці і думаєш, що він належить до мотоциклетного угрупування. А виявляється, що це дуже дружня людина. Ключовим є спочатку уважно слухати, перш ніж робити остаточні висновки. Також потрібно бути ввічливим. Тож, якщо я бачу когось, хто трохи втомлений або просто переживає важчий період, я витрачаю час на те, щоб випити з ним чашку кави і слухаю більше, ніж говорю. Хоча іноді мене все ще ведуть упередження, я це помічаю і намагаюся від них звільнитися.
Я є…
Я є… з Чилі (сміх). І я сумую за Чилі. Я намагаюся пристосуватися, а отже, бути ввічливим до людей і поважати їх. Але я не маю таланту до соціального життя. Я працюю над цим. Я також дуже проста людина. Я людина з добрими намірами, з безліччю комплексів, яка любить хороші розмови. І я люблю футбол. Пам’ятаю польську футбольну команду 1974 року, яка вигравала, зайняла третє місце. На цих чемпіонатах були Гжегож Лато і Дейна.
