Лонг’їрбіен, як ми читаємо в географічній енциклопедії, — це столиця провінції Свальбард. У цьому унікальному місці, розташованому на норвезькій землі, проживає понад 1,8 тисячі мешканців. Його, зазвичай, називають місцем, де «не можна помирати».
Тут знаходиться активно діючий центр видобутку кам’яного вугілля, а також аеропорт. Проте, перш за все, Лонг’їрбіен — це відомий у всій Скандинавії центр туризму.
У давніх хроніках
Давні ісландські історичні хроніки свідчать, що відкриття Лонг’їрбіена відбулося у 1194 році. Найімовірніше, це зробили росіяни. З того моменту, саме вони поступово заводили на це місце своїх поселенців. Це тривало аж до XV століття. З часом, замість типових поселенців, росіяни почали поселяти тут політично небажаних людей, а також дрібних злочинців.
У XVI столітті
У 1596 році, як свідчать історичні дослідження, до цього місця дістався великий мандрівник із Голландії на ім’я Віллем Баренц. Саме на честь цього вченого та мореплавця назвали море, оскільки він майже точно, для свого часу, визначив солоність води. На місці, де зараз розташоване місто, у шістнадцятому столітті існувало лише мисливське поселення. Його населяли справжні шукачі пригод і мисливці з усієї Старої Європи. Наприкінці дев’ятнадцятого століття, тут виявили багаті родовища корисних копалин. Тому, в 1899 році, в Лонг’їрбіені розпочався видобуток кам’яного вугілля, продаж якого став величезним економічним фундаментом для Норвегії.
Джон Мунро
У 1906 році поселення Лонг’їрбіен значно розбудував Джон Мунро Лонг’їр. З часом, він отримав прізвисько Джон «Лонгі». Він був головним магнатом і частковим власником компанії Arctic Coal Company of Boston. Першими мешканцями згаданого норвезького поселення, одразу після його розбудови та модернізації, були двадцять п’ять працівників шахти. Ці робітники жили в одному бараку, простір якого був розділений на кімнати. Згодом, до них приєдналися дружини з дітьми. Саме їх називали «предтечами Норвегії». У 1917 році кількість мешканців Лонг’їрбіена становила 141 особу. Кількість будинків зростала, з’явилися перші, досить примітивні, крамниці. У 1916 році норвезька компанія Store Norske Spitsbergen Kulkompani, маючи величезні фінансові активи, викупила шахту та поселення поруч із нею. Норвежці назвали поселення Лонг’їрбіен — «місто Лонг’їра». Воно дедалі більше розросталося і, що найважливіше, з часом модернізувалося. Оселення людей, не пов’язаних із видобутком вугілля, особливо активізувалося в останнє двадцятиліття XX століття.
Сила підписаного трактату
На підставі підписаного у 1920 році так званого «Шпіцбергенського трактату», Норвегія повністю перебрала контроль над Свальбардом, що остаточно відбулося у 1925 році. А згадане раніше поселення Лонг’їрбіен стало офіційною столицею Свальбарду. Нагадаємо, що Свальбард — це норвезька провінція в Північному Льодовитому океані, яка охоплює весь однойменний архіпелаг. Поступовий розвиток цього норвезького поселення особливо прискорився після завершення воєнних дій у 1945 році. Норвежці успішно відбудували його після воєнних руйнувань.
Коли плив «Максим Горький»
19 липня 1985 року, як зазначають різні історичні джерела, російський пасажирський корабель під назвою «Максим Горький» зіткнувся з айсбергом прямо біля Лонг’їрбіена. Це була найбільша на той час морська катастрофа в Арктиці. Люди були настільки вражені цією подією, що всюди почали бачити привидів і чути крики, від яких холоне кров. Кажуть, що кожної місячної ночі і сьогодні можна побачити, як згаданий корабель, у тумані розбивається об крижану гору, а здалеку чути благання про допомогу. Цю картину завжди огортає густий туман, який з незрозумілих причин зловісно світиться. Одного разу, кілька норвезьких фоторепортерів хотіли зафіксувати цю надприродну подію, коли несподівано світний туман наблизився до них. Лише один із них зміг врятуватися втечею. Решта молодих журналістів тоді втратили життя.
Специфічне розташування Лонг’їрбіена
Через особливе географічне положення, тут діють специфічні закони та обов’язки для мешканців. Один із них — це заборона на утримання котів та обов’язок носити з собою вогнепальну зброю для захисту від білих ведмедів, що населяють ці території. Також, у Лонг’їрбіені діє заборона на поховання померлих. Це пов’язано з так званою «вічною мерзлотою», яка повністю унеможливлює розкладання людського тіла в землі. Рішення про заборону було прийнято у 1950 році. Тоді було зроблено випадкове і водночас жахливе відкриття: тіла людей, похованих у Лонг’їрбіені після пандемії небезпечного грипу 1918 року, не розклалися, а просто замерзли. Найгірше в цій історії було те, що вони містили живий штам вірусу грипу, який у будь-який момент міг атакувати людей. З цим пов’язана ще одна історія.
Мені холодно…
Багато років тому тут жила пара молодих людей. Він працював на видобутку вугілля, вона займалася сином і домом. Після кількох місяців щасливого життя, чоловік загинув на роботі. Жінка влаштувала похорон, і тіло гірника закопали в землю Лонг’їрбіена. Через деякий час, дух цього чоловіка почав з’являтися не лише своїй дружині, а й сусідам. Привида бачили прямо перед дверима будинків, до яких він приходив, і розпачливим голосом гукав: «Мені холодно…». Ніхто не пов’язав факти, чому цьому духу так холодно. Просили священиків проводити обряди екзорцизму, але вони не принесли бажаного результату.
Характерні пори року
Для Лонг’їрбіена характерні дві пори року. Під час дивовижної полярної ночі, сонце не сходить. Протягом двох з половиною місяців панує повна темрява, тому немає різниці між днем і ніччю. Натомість, полярне літо відрізняється тим, що сонце місяцями не заходить за горизонт.
Краса цього місця, історія та незвичайність, що перетворюється на магію, приваблюють багатьох туристів і людей, що цікавляться навколишнім світом.