Час на польсько-українське примирення
Відносини між поляками й українцями останні роки були складними. Але допомога, яку зараз надають поляки українцям, показує правду про наші суспільства: у хвилину випробовувань ми можемо йти вперед пліч-о-пліч, не даючи болю минулого що залишається в наших серцях переважити над боротьбою за свободу і право бути добрими сусідами . Особливо, в час. Коли неонацистська Росія погрожує денацифікувати всю Центральну і Східну Європу. Про це пише Ігор Розкладай із Києва, співзасновник українського Центру демократії та верховенства права в Україні.
Поляки й українці – це два давні європейські народи, без котрих складно собі уявити сучасну Європу. Протягом століть ми стояли пліч-о-пліч, борючись із ворогами, а наші народи давали світові відомих акторів, поетів, науковців, полководців. Одночасно наша історія мала також темні сторони, коли наші країни були землею вогню й річок крові.
Відносини між нашими народами складні й досі. Але тепер цивілізаційний виклик нам кинула неонацистська Росія і в XXI ст. настала пора закінчити зі старими образами.
Відколи в 100-ту річницю створення СРСР Росія вирішила відновити радянську «ідею», поляки й кожна польська родина відкрили свої двері для українських біженців. Підтримка, яку нині надають у Польщі біженцям з України, сягає, мабуть, найвищого рівня в нашій спільній історії, тому передусім хочу сказати «дякую», ні – “ДЯКУЮ” кожному, кожній родині й кожному польському волонтеру за те, що ви для нас робите. І це власне момент правди: в час випробовування ми можемо йти вперед, не звертаючи увагу на біль минулого, який залишається в наших серцях. Це дає нам можливість справжнього примирення. Ми повинні в цей момент зробити кілька кроків уперед, щоб не відступати і тим більше не дозволити більше нашим ворогам на дії в стилі «розділяй і володарюй».
Наші взаємовідносини закорінені в минулих століттях – вони сплітаються ще в часи Мєшка І і Володимира Великого. Ми можемо дискутувати про культурні впливи, вбивства, неволю, етнічну ідентичність деяких видатних історичних постатей, а навіть нашу власну. І точно будемо мати тут багато правдивих аргументів. Можемо також мати багато претензій до історичних постатей, таких як Хмельницький чи Пілсудський, бо герої одного народу бували ворогами іншого.
Моє походження і моя ідентичність дають мені особисто так званий карт бланш, який дозволяє мені оцінити й запропонувати те, що ми можемо зараз разом зробити. Я народився в Києві за часів Радянського Союзу. Моя генеалогія – це переплетене українське і польське коріння на багатьох територіях – Києва, Галичини, Холмщини й Підляшшя. Моє генеалогічне дерево, а навіть ДНК показують, що я типовий мешканцем Великого князівства Литовського. Правду кажучи, я в цьому не винятковий: те саме можна знайти в ДНК українців і поляків як з Чернігова, так і з Варшави. Моє українське коріння присутнє в Томашівськомуповіті Люблінського воєводства, звідки й походить моє прізвище, а так само моє польське коріння є у Фастові, давньому містечку на Київщині Ця мішанина не дозволяє мені залишатися байдужим щодо того, що відбувається між нашими народами.
Найбільш болісний період в історії наших відносин – це, безсумнівно, 1914–1950 рр. Це якісь одне, два чи три покоління від нас: це історії наших батьків, дідів і прадідів. Тому так багато емоцій, навіть ненависті можемо побачити з обох сторін. Важко бути неупередженим, якщо твого прадіда застрелили, а бабусю спалили. Це складно, бо коли ти мрієш про незалежність, переконуєшся, що є інші люди, котрі претендують на ту саму землю. Такою є реальність наших народів, відколи українці й поляки розійшлися так сильно, що суперечку між ними вирішили найбільш брутальним чином – понад 1,2 млн осіб виселені на завжди. Вони втратили домівки, могили предків і… пам’ять, яку знищила авторитарна радянська система.
Дуже складно, щоб не сказати неможливо, відділити один історичний період від іншого. Події польсько-української війни 40-х років мають свій початок не в 1934 чи 1918 р., а аж у середньовіччі, коли наші народи вирішували, котру релігію зробити офіційною, а також який алфавіт використовувати. Так, якби Київ не був зруйнований у 1240 р., наша спільна історія могла би бути цілком інша, а хто знає, може, навіть Росія ніколи не існувала би. Однак конфлікт між Католицькою і Православною церквами (з різними осередками впливів Рим vs Константинополь), перервана державність русинів/українців, а також багато інших факторів призвели до багатовікового поділу між двома народами, який не раз переростав в ту саму вогонь і кров.
Створення Другої Речі Посполитої було величезним успіхом польського народу в XX ст., перемогою, до котрої поляки йшли понад 100 років. Два великі повстання, хоч і завершені поразкою, підживлювали вогонь супротиву, котрий зрештою повернув полякам державу. Однак тут проігнорували один важливий фактор – українське населення, яке проживало в Галичині і Королівстві Польському (польська держава у складі Російської імперії, – ред.), а також у західних губерніях Російської імперії.
Поступова окупація Московією, а пізніше Росією, із часів фатального воєнного пакту між Хмельницьким і московським царем, призвела до того, що українські еліти були менш підготовленими до самостійного державотворення. Як результат, у 1922 р. зазнала поразки Українська Народна Республіка і український народ був поділений між СРСР і Другою Річчю Посполитою. Польська влада знала, що українці не прихильні польській державі, що принесло політику пацифікації і, скажімо собі щиро, дискримінацію цього населення.
Це вплинуло також на мою родину: прадід мав обмежені можливості в пошуку роботи через багато нечесних правил і перед Другою світовою війною планував еміграцію з Польщі. Життя в Польщі в той час було більш ніж некомфортне. Репресії і, що гірше, знищення понад ста церков на Холмщині в 1938–1939 рр. викликали конфлікт. Люди, ще донедавна сусіди, раптом стали ворогами. Цей конфлікт випалив Волинь і закінчився великим переселенням, котре завдало величезної шкоди культурній спадщині наших народів й різнорідності.
Водночас, після включення до складу Радянського Союзу українці опинилися в значно гіршій тоталітарній системі в порівнянні з автократичним режимом Пілсудського. Колективізація, Голодомор, великий терор і страшні втрати часів Другої світової війни поглинули життя мільйонів українців. Те, що, приміром, моя прабабуся вижила, я вважаю дивом.
Волинь – це національна трагедія для поляків. Вони про неї багато знають, вивчають її та голосно про неї розповідають, а багато людей знають про неї з родинних розповідей. Пам’ятаю, як я викликав гнів варшавського таксиста, котрий віз мене в аеропорт імені Шопена. Пояснюючи стан речей після Революції Гідності вжив популярне після словосполучення «жидо-бандерівці». Предки цього таксиста були жертвами Волинської трагедії. Я побачив, яким щирим було обурення цього чоловіка, адже це був його особистий біль. Він був переконаний, що його предки були жертвами саме Бандери і його вояків. Я міг би тоді розповісти йому історію моєї родини: про два переселення в 1914 і 1945 р., а також про те, що всі могили моїх предків розібрали місцеві жителі на будівельні матеріали і тепер я навіть не маю де поставити їм свічки. Я міг би розповідати, що я далі ношу в собі травму моїх предків, але не хотів. Адже цей чоловік не був особисто відповідальний за події минулого. Я віддав перевагу залишити минуле минулому.
Можна зі мною не погодитися, адже потрібно лікувати рани і дбати про справедливість. Це, без сумніву, правильно. Однак як час, так і Росія діють нам на шкоду. Передусім, ми не маємо доступу до історичних документів. Українські архіви, після російських, відкрили тільки в 2015 р., і не всі документи збереглися до сьогодні. Частина з них зникла або була перенесена в Росію. Польська історіографія останніх двох десятиліть потребує часу на аналіз і визнання того, що не всі припущення чи версії мають рацію. Українські історики теж потребують часу на власний аналіз, а справедливість вимагає, щоб це було зроблено добре і якомога ретельніше. Хто знає, скільки несподіванок нас чекає, коли нарешті будемо мати доступ до російських архівів.
В останні роки ми бачили, як Росія використовувала своїх агентів до провокування конфліктів між нами. Адже в інтересах цієї країни було те, аби посварити Україну з її партнерами. Зруйновані надгробки чи HYPERLINK “https://monitorwolynski.com/uk/news/1878-1831″обстріл польського консульства могли додати нам сивини на скронях. Росія використовувала старі й перевірені техніки, перевіряла наш больовий поріг і натискала на нього. Час покласти цьому кінець.
Передусім треба визнати. Що не можна примирити сусідів щодо їхнього бачення історичних постатей, котрі жили й померли кілька десятиліть тому. Ці люди жили в інших історичних умовах, приймали цінності й погляди того часу. Ми вже не можемо цього змінити. Те, що сталося, вже сталося. Більше того, потрібно визнати, що ці постаті є в історичній наррації та навіть у пантеонах наших народів. Бо наш герой може бути вашим ворогом. Тут немає місця на компроміси. Але є щось, що ми можемо зробити: поважати один одного. Шанувати право одного народу на власну релігію, мову й героїв. По-друге – потрібно віддати честь кожній цивільній жертві, потрібно її вшанувати. Не можна ігнорувати болю іншого народу. Наше минуле – це спільний біль. А жертви в селах під Томашовом чи на Волині потрібно вшанувати, знищені могили – відновити. Адже могили наших предків не стануть зараз до боротьби. Кістки вже не можуть воювати, та навіть себе захистити.
Якщо ми утримуємо навіть цвинтарі нацистів, то чому не залишити в спокої також наші цвинтарі – українські й польські? Щодо АК, УПА, Батальйонів хлопських та інших потрібно прийняти спільні рішення – віддаймо честь полеглим на цій самій землі й на тих самих правилах. Оберігаймо місця пам’яті від будь-яких актів вандалізму.
Колись польські єпископи сказали такі прекрасні слова: «Вибачаємо і просимо вибачення». Прийшла пора їх згадати і спробувати повторити. Не формально, а щоб відновити взаємоповагу. Так, відтворення й опис усієї картини того трагічного часу займе багато років і викличе багато дискусій, але історики мусять це зробити, щоб запобігти в майбутньому подібним подіям і подібним трагедіям.
Польський і український народи пройшли через страждання, які принесло XX ст. й вистояли. Сьогодні ми значно краще підготовлені до XXI століття, і вважаю, що можемо відіграти важливу роль, відповідаючи на виклики, пов’язані з демократією і всіма майбутніми кризами, з якими нам доведеться зіткнутися в цьому столітті.
***
Текст написаний в для проєкту «Dla Polonii», який фінансує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія і поляки за кордоном 2021 р.» Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.
Ігор Розкладай,
український юрист, фахівець із медійного права, співзасновник і юрист Центру демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) – українського аналітично-адвокаційного центру, який займається розвитком незалежних медіа, громадянських платформ і рухів та побудовою правової держави в Україні. Спеціалізується на реформуванні суспільного мовлення та доступі громадськості до інформації, зокрема, до радянських архівів.
Джерело: dlapolonii.pl