Цикл «Я є…»
Хтось відкрутив гальма на його велосипеді.
– Покажи, як швидко з’їдеш з гори, – почув він.
Якобу пощастило, що в момент удару розігнаного велосипеда об огорожу біля дороги там не їхав жоден автомобіль. Йому тоді було кільканадцять років. Він був дитиною. І він був «чужим».
Це мала бути приємна розмова про дорослішання та навчання у Норвегії. Але питання про виклики життя польської дитини в Норвегії відкрило рану, з якої випливли темні спогади. Скільки дітей іммігрантів могло б поділитися тут своєю історією, сповненою болю?
Переді мною сидить усміхнений 21-річний юнак. Якоб Адам Голомбек, студент першого курсу музичного виробництва. Він приїхав до Норвегії з батьками та братом, коли йому було 5 років. Перші дні в дитсадку він згадує з приємністю. Отримав підтримку двомовного асистента, швидко опанував норвезьку. Педагоги дбали про те, щоб його «інакшість» сприймалася позитивно. У дитсадку він провів рік у дружній атмосфері. Потім настав час початкової школи та гімназії – з викликами, до яких жодна дитина не готова.
Смертельно небезпечні жарти
У Якоба були друзі. Декілька з них його сильно підвели. Наприкінці початкової школи (barneskole) один хлопець зі школи зняв гальма з його велосипеда. Заохотив його спуститися зі стрімкої гори, що була поруч із дорогою. Інші хлопці бачили, що він майструє велосипед, але ніхто не попередив його. На щастя, дорогою, де він приземлився після удару велосипеда об огорожу, тоді не їхав автомобіль. Все закінчилося серйозними подряпинами на тілі. Винуватець, окрім «дисциплінарної розмови», не зазнав жодних наслідків. Чи дивно, що кілька місяців потому він повторив «жарт» із ровером дівчини з Литви?
Попри цей інцидент, Якоб досить добре згадує початкову школу. На відміну від гімназії (ungdomsskole), яка залишила похмурі спогади та гіркі роздуми про дискримінацію в Норвегії. Дискримінацію, про яку знали вчителі, але зробили дуже мало, щоб йому допомогти та зупинити хвилю булінгу.
Обзивання та погрози
– Мене називали євреєм. Ми вчили про Другу світову війну, тож якісь діти, можливо, подумали, що кожен поляк – єврей. Я пояснював, що це не так і що я поляк.
Вони не відступали. Коли він просив припинити, казали, що це ж лише жарти. Серед «жартівників» лідирував перерослий хлопець, який викликав страх. З ним ніхто не хотів зв’язуватися. Не хотів і Якоб. Ситуація загострилася, коли він отримав низьку оцінку з поведінки. Фрустрацію він злив на Якоба, ображаючи його та погрожуючи смертю йому та його собаці. Підбурив інших хлопців, які на шкільних чатах також переслідували Якоба.
– Це було перед Різдвом. Найгірші дні в моєму житті. Я боявся, не почувався у безпеці поза домом.
Батьки повідомили про інцидент у школі. Чи щось змінилося? Тимчасово. Були примирливі розмови, але перебування у школі до завершення було для Якоба катуванням.
Каже одне, робить інше
Прояви дискримінації хлопець відчував і на футбольних тренуваннях.
– Тренер нібито казав, що булінгу немає місця і всі ми рівні. Але на матчах я, зазвичай, сидів на лавці запасних, хоча не грав гірше за інших. Інших іноземців, включно зі мною, рідше допускали на поле. Але ж не для того людина ходить на тренування, щоб просто сидіти…
Зараз, багато років потому, важко сказати, чи виглядало його дитинство так само в очах тренера, однолітків, вчителів.
Але саме після цих подій він був змушений звернутися до психолога.
Печатка дискримінації
– Абсолютна відсутність віри в себе. Після таких переживань ти зовсім не віриш у себе. Здається, що у всьому гірший за інших.
На перший погляд, цих ран не видно. Скільки молодих іммігрантів носить їх у собі? Це питання залишається відкритим – як незаліковані рани тих, хто постраждав через своє походження.
Історія Якоба має й багато світлих сторін. Середня школа без дискримінації, хороші друзі, яких він зустрів на своєму шляху, підтримка родини, на яку завжди можна було розраховувати. Усвідомлення важливості емпатії та рішення використовувати свої музичні та творчі здібності, щоб підтримувати інших. Мрії, що виросли з тяжких переживань, і життя, яке не було зламане.
Скільки дітей?
Скільки дітей росте з рваними ранами, завданими однолітками? Скільки з них дискримінація доводить до відчаю, коли дитина здається життю? Точних даних бракує. Відомо, що спроби та думки про самогубство частіші серед студентів з іммігрантським походженням, ніж у загальній популяції, але причин не знаємо. NTNU.no – звернулися до досліджень
Самогубство – найпоширеніша причина смерті серед осіб до 25 років. Дослідження, опубліковане у 2010 році в Canadian Journal of Psychiatry, стверджує, що існує сильний зв’язок між цькуванням та самогубством. Норвезький науковець Йоганнес Фосс Сігурдсон підтвердив у своїх дослідженнях, що переслідування у дитинстві збільшує ризик суїцидальних думок та спроб, як у дівчат, так і у хлопців.
Цикл «Я є…» привертає увагу до явищ расизму та дискримінації. Співрозмовники діляться своїм, інколи важким, досвідом, що часто призводив до творчих та несподіваних рішень. Кожна людина – це історія, яку варто пізнати.