На початку грудня увесь світ відзначав День волонтера. Людини з великим серцем, того, хто за покликом душі незалежно від місцезнаходження, вкладає свою енергію, час та усі можливі ресурси для того, щоб стати опорою, підтримкою й допомогою тим, хто її потребує. Сьогодні серед украінців, які мешкають у Крістіансанні, також є ті, хто безпосередньо причетні до цього свята. «Razem» познайомить вас з однією з них – Оленою Воронцовою, головою організації «Українці в Агдері».
– Олено, розкажіть, будь ласка, як і з чого все починався Ваш волонтерський досвід?
– Мій досвід як волонтерки стартував з 12 років, коли я сама почала заробляти перші власні гроші. Я допомогала дівчинці з неблагополучної й багатодітної родини, батьки якої зловживали алкоголем. Через скрутні умови вона 5 днів на тиждень жила у інтернаті. Я намагалася максимально можливо брати участь в її житті – підгодовувала, шила одяг, возила її в зоопарк та на дитячі розваги, постійно провідувала в інтернаті. Також я надавала допомогу родині в Придністров’ї (невизнана республіка ПМР), де мати – хвора на СНІД, а син (мій хрещеник) – теж має цю хворобу. Окрім того, ще задовго до війни у мене була українська група, де ми з іншими дівчатами зі всієї України організували колективну скарбничку, скидалися грошима та закуповували нужденим продукти й медичні препарати. Можна сказати, що я все життя комусь допомагаю, волонтерю. Це поклик моєї душі!
– На Вашу думку, чому Вам так «відгукнувся» власне шлях волонтерства?
– Насправді – маю зізнатися, що допомагаючи іншим, я також отримую велике задоволення! І ще одне – людям, які щось просять я часто не вмію відповісти «ні».
– Нищівна війна триває в Україні уже понад 9 місяців. Поділіться, що за цей час організації, яку Ви очолюєте, вдалося досягти?
– На початку війни ми усі були розгублені і не знали, що робити. Тут, у Аґдері, я була знайома максимум з 15-20 українцями. Але нам пощастило, адже польська діаспора організувала нам першу демонстрацію-зустріч з біженцями (за що ми їй дуже вдячні). На цьому заході зустрілося й познайомилося багато українців. Згуртувавшись, разом ми вирішили заснувати громадську організацію, де мене обрали головою правління. Щодо конкретних справ – мені вдалося сконтактувати між собою декілька волонтерів з Норвегії, Англії з українськими благодійними фондами, з ними усіма я працювала як перекладач. Ми цілодобово сиділи в онлайні, в чаті, я «координувала» їх, бо украінські волонтери не спілкувалися іншими мовами. Я прокладала їм маршрути, перекладала усім, щоби вони знайшли і правильно зрозуміли один одного, передали допомогу. Також шукала біженців, які хочуть евакуюватися, у норвезькі машини, аби вони не поверталися пустими. З кожною родиною була на зв’язку – координувала – хто, де, як їде, кого забирати. Люди, яким я допомагала – всі абсолютно не знайомі. Було важко. Але воно того варто. Бо багатьох вдалося евакуювати в безпечні місця. Приємно, що одна з родин навіть потім приїзджала з квітами до Крістіансанду зустрітися. Окремо згадаю про інший напрямок роботи – коли люди почали більш активно прибувати, норвезька система була невідлаштована. Ми достеменно не знали, на що українці мають право, як їх селитимуть, які соцгарантіі надаватимуться тощо. І тому саме весною ми присвятили багато часу зустрічам з представниками норвезької влади, з NAV, UDI, IMDI, благодійними організаціями та іншими, щоб посприяти у вирішенні організаційних питань й відлаштуванні системи. Одночасно окремим напрямком велася інформаційно-просвітницька допомога для біженців – де і як їм знайти потрібну інформацію, куди звернутися тощо. Також ми шукали і знаходили можливості співпраці з благодійниками щодо забезпечення новоприбулих одягом, взуттям та побутовими речами. Якраз на цей час, на жаль, випало й моє особисте випробування – хвороба. Але навіть знаходячись у лікарні, під крапельницями, я намагалася не полишати почате, розуміючи трагедію й безвихідь, у яку попали мої колишні співвітчизники. Водночас паралельно з роботою для біженців у середині країни, систематично проводилися збори коштів та гуманітарної допомоги, яка направляється з Норвегії до України. Зокрема, ми організували концерт гурту «Скай», який дався доволі важкою ціною. Адже щоб оплатити приїзд артистів, я брала кредит на 50 тисяч крон. На щастя, захід пройшов успішно й значну частину коштів від прибутку було перераховано до благодійного фонду Сергія Притули. До слова, ми також збирали й продовжуємо збирати кошти, автівки, теплий одяг, генератори тощо на потреби ЗСУ та конкретних їх підрозділів. Час від часу організовуються благодійні аукціони, ярмарки й продажі, гроші від продажу яких ідуть на благодійність. Одним словом, я, як голова громадської організації разом з моєю командою, робимо максимально можливий внесок у майбутню перемогу України!
– І наостанок – поділіться про плани й перспективи.
Плани- не зупинятися на досягнутому. Ідей розмаїття: хочу організувати новий збір теплих речей, взуття, ковдр, спальних мішків, ламп на батарейках, парафінових свічок, залишків від парафінових свічок та іншого. Продовжуємо збирати онлайн гроші на генератори. Плануємо домовитися з керівниками продуктових магазинів й поставити продуктові возики з переліком їжі, що не псується і яку можна буде пожертвувати, щоб потім переправляти як гумдопомогу до України. Особливий у планах – мій культурний проєкт, який наразі в стадії зародження – дім культури. Переконана, що програми, які діятимуть там, допоможуть біженцям, що доєднаються до нашої організації, повернути гармонію і психоемоційний баланс, відновити ментальне здоров’я, знайти друзів і встановити соціальні контакти й розвивати власні таланти. Хочу, щоб там безкоштовно викладали пілатес, танці, співи, малювання та багато інших творчих активностей для дітей.