На сьогодні, великі міста України перебувають під найбільш масованими обстрілами від початку повномасштабного вторгнення російських військ. Кожної ночі по території України може летіти до 500 повітряних цілей, а на одне місто – більше 200 повітряних цілей. З них велика кількість досягає меж міста і влучає у багатоквартирні будинки, де на той момент сплять звичайні мешканці міста.
Люди вночі перебувають під обстрілами, під загрозою загинути у своєму ліжку, під завалами бетонних перекриттів. Вони ховаються з дітьми у ваннах, укладаючи там все подушками та ковдрами, зранку вони повинні йти на роботу, щоб забезпечити родину, а також просто, щоб не зійти з розуму. Цей жах повторюється кожної ночі.
Актори кіно в цьому випадку не є виключенням, та і вся команда, яка задіяна у зйомках, опиняється в тих самих умовах. Після чергової пережитої ночі вони виходять з будинку, беруть у руки філіжанку кави і мають грати свої ролі ще один день, можливо, останній.
Інтерв’ю Костянтина Коновалова, відомого українського режисера, сценариста та продюсера, лауреата багатьох премій та нагород.
Razem Norge: Яка ситуація зараз у Києві? Яким є повсякденне життя режисера, актора, людини зі знімального майданчика? Як вона прокидається вранці, після чергового обстрілу й виходить на вулицю?
Костянтин Коновалов: Я скажу вам: нині все виглядає дуже дивно. Якби я приїхав, наприклад, з мирної європейської країни, мене б надзвичайно здивувало те, що люди прокидаються вранці, після обстрілів і йдуть на роботу. Але кінематографічне життя триває. Поки ми зараз розмовляємо, мої колеги паралельно знімають — і всі вже звикли працювати в такому режимі (має на увазі під обстрілами).
Наприклад, зйомки мають перериватися, коли лунає сигнал повітряної тривоги. Звісно, режисер міг би продовжити знімати, але існує правило, і це вже закон: якщо хтось з акторів, або членів знімальної групи хоче піти в укриття і сховатися, він має повне право залишити майданчик.
Як реагують актори й команда? Наприклад: ви знімаєте сцену, лунає сигнал тривоги, і ви розумієте, що ракети можуть летіти саме на вас. Що робити далі? Ви дивитеся одне на одного і що відбувається далі?….
Як тільки хтось із адміністрації каже: “Тривога! Я кажу «Стоп!», бо не можу ризикувати безпекою акторів чи команди. Хто хоче, йде в укриття! Але ж ви самі розумієте: якщо йде навіть частина групи, або актор, який має бути у кадрі, зйомки зупиняються, і ми всі чекаємо.
Це, звичайно, одразу впливає на кіновиробництво, адже при виборі локації, яку обирає режисер, він мусить враховувати, що в будь-який момент доведеться ховатися.
Звісно. Я розумію, що знімальний майданчик, де знімають українське кіно, це дуже привабливий об’єкт для ракетного удару. І, росіяни могли б це дуже добре використати і у своїй пропаганді.
Я знімав український фільм про Олександра Довженка в Одесі. В Одесі ситуація з обстрілами складніша, ніж у Києві. Тому що поруч Крим, Чорне море. Під час обстрілу ми всі маємо зібратися і йти в укриття. Отже, від початку сигналу тривоги, за правилами, у нас є дві хвилини, щоб сховатися… І щоб ракета вразила якусь ціль на такій відстані, потрібно теж якраз всього дві хвилини.
У мене був реальний випадок: одна з локацій — пляж. Пляж, на якому ми мали зробити такий рибальський стан, таку рибальську хатину, де є човни, сітки. Це 1920-ті, там живуть одеські рибалки. Ми мусили отримати дозвіл від військової адміністрації на всі зйомки на пляжі. По-перше, нам заборонили, бо скупчення човнів на пляжі привертає увагу ворога.…
Я хотів, щоб на пляжі було десять човнів.. Дозволили два або три човни, та наші художники вже пофарбували десять човнів. Але військова адміністрація каже: «ні, можемо тільки два». Ми відповідаємо: «гаразд», — вісім пофарбованих човнів нам довелося повернути. А це все бюджет. І ми мали якось викручуватися.
А потім треба було знайти укриття. Ми не могли знайти укриття біля пляжу. Мобільні укриття теж не мали змоги доставити на локацію. Всі морські сцени опинилися під питанням. Тоді продюсер запропонував: давайте перепишемо сценарій, що наші герої гуляють не на березі моря, а гуляють в лісі. Я відповів, що так не має бути.
Я сам піднявся, і пішов шукати укриття біля морського узбережжя, хоча у мене був вихідний. Я почав шукати, думаю: має ж бути якесь укриття, якесь сховище. І знайшов справжній бункер часів холодної війни. Прямо поруч із локацією. Але ще ж треба, щоб відстань від локації була невелика. І коли я виміряв скільки потрібно часу, щоб дійти від локації до бункера, виявилось що треба якраз дві хвилини, ну, ідеально.
Ці укриття прямо вирубані у скелях, дуже серйозні бункери, які гарно збереглися. І я, як режисер, пішов, сфотографував, зняв відео, яке надіслав продюсерам, і сказав, що знайшов укриття і тепер не треба переписувати сценарій. І ми зняли там. Дякувати Богу, було укриття. Але й тривоги у той день не було.
Також зараз ми в такій ситуації, коли ми не можемо знімати вночі, бо потрібно ставити великі освітлювальні прилади. А це одразу працює як прожектор. Якщо російський розвідувальний дрон це побачить, він може навести ракетний удар саме туди. Все це створює значну напругу, але і її можна подолати.
Чи бояться люди в цій ситуації? Чи якось це впливає на акторів, скажімо, на роботу знімальної групи? Це вже стало звичкою?
Це мотивує. Темп став жвавішим. Швидший темп, менші бюджети. Це створює такі складні умови, в яких я не міг би знімати до 2022 року. Я би сказав продюсерам, що не можу зробити так багато змін. І ти маєш до цього звикати, режисер має бути більш рішучим на майданчику, приймати якісь конкретні рішення – творчі, адміністративні – щоб встигнути зняти все.
Як знімальна група підтримує один одного в такі моменти? Вони підтримують один одного психологічно?
Завдання режисера – створити цей мікроклімат, дати кожному можливість повірити в те, що ми робимо, та повірити, що ми робимо це не даремно. У нас є спільна мета, і ми можемо це зробити, навіть у таких складних умовах.
Мої колеги знімали на даху багатоповерхівки у місті Києві. Вони знімали якісь епізоди, під час війни таких зйомок ще не було. Усі знали, що треба виходити на відкрите місце, але для цього треба було підніматися ліфтом. На даху, на платформі, було двадцять людей.
Тож коли починається тривога – усі почали спускатися вниз. Але спуститися всій знімальній команді одним ліфтом, куди вміщується четверо людей, важко. Оператор в цей момент, рятує техніку, яка коштує дорого. І тут повз будинок пролітає ракета. Ракета летить – її можна побачити, і можна зняти. Вони ввімкнули телефони й зняли цю ракету, що пролітає повз знімальний майданчик, який знаходиться на даху багатоповерхівки.
Звичайно, перші такі випадки були, так би мовити, з панікою. Коли ти знімаєш, і тут пролітає ракета, ти розумієш, що треба ховатися. Звичайно, після такого стану важко одразу повернутися у форму. Якщо, наприклад, ти знімаєш ліричну комедію, якісь
романтичні сцени, — то потрібно ще й психологічно повернутися в цей стан. Якщо молода дівчина, акторка, грає у любовній сцені, де вона повинна бути щасливою і усміхненою, а тут вона переживає такий стрес. Або вона пережила стрес від нічного бомбардування. І вона одразу має грати роль. Їй потрібно грати роль щасливої дівчини, наприклад, у романтичній комедії чи мелодрамі.
Чому ви продовжуєте це робити? Чому люди виходять на знімальний майданчик — заради власного життя, заради творчого майбутнього своїх друзів?
У суспільстві були дискусії — чи варто, взагалі, знімати кіно під час війни, і яке саме кіно потрібно знімати під час війни, на що виділяються кошти. Чи варто виділяти гроші? Чи потрібно знімати фільми? Ми у стані війни, і є величезна потреба в першочергових речах: наприклад, у захисному обладнанні, в зброї, в боєприпасах, у формі для солдатів, у дизельних двигунах. Усе це потребує великих витрат.
І постає така дилема — чи варто під час війни виділяти гроші на кіно. І виявилося, що частина суспільства підтримує те, що такі кошти потрібно виділяти.
Насправді, ми воюємо за вічні цінності, і це можна передати тільки у фільмі.
Фотографії з кіно зйомок – матеріали Костянтина Кновалова.