Так само, як і з багатьма іншими проблемами психічного здоров’я, расизм і дискримінація часто виявляються лише тоді, коли вже надто пізно.
Дослідження, опубліковане в журналі American Psychologist, показало, що «діти та молодь, які стикаються з дискримінацією за расою, етнічним походженням чи економічним статусом, мають вищий ризик розвитку поведінкових проблем, низької самооцінки та депресії» (American Psychologist, 2020).
Досвід расової дискримінації та несправедливості може мати глибокий емоційний вплив, приводячи до хронічного стресу, тривожності, низької самооцінки, відсутності впевненості в собі, депресії та расових травм. Такі ситуації мають шкідливий вплив на психічне здоров’я як окремих осіб, так і цілих родин.
Щоденний расизм
Однак, расизм проявляється не тільки на роботі чи під час візиту до лікаря. Є також те, що називається «щоденним расизмом». Упередження і соціальне відторгнення у менш очевидних формах також є частиною цієї проблеми. Виконання щоденних завдань, таких як пошук роботи, запис на курси (навчання, спорт) чи навіть звернення за допомогою до поліції може бути особливо складним для меншин. Особливо, коли ці особи відчувають глибоку недовіру, мають негативні очікування, уникають певних ситуацій або є предметом знущань.
Я — іммігрантка першого покоління в Норвегії. Я приїхала сюди, коли мені було 14 років, і живу тут уже 34 роки. Люди навколо мене, як знайомі, так і ті, кого я зустрічаю вперше, часто кажуть: «Але ж ти норвежка». Дивно. Проте все ще іноді питають, звідки я, хоча стверджують, що я норвежка, тому що я живу тут так довго і говорю норвезькою.
В якийсь момент мого життя — в період підліткового віку — я пишалася тим, що я «норвежка». Я хотіла «вписатися», бути як інші. Я знала мову, намагалася дізнатися якнайбільше про Норвегію, була добре інтегрована.
Але що означає бути добре інтегрованою?
Моє чорне волосся
Мала багато питань: чи це означає, що я повинна забути про свою культуру, мову, коріння, країну? Я відчувала, що не належу до жодного місця.
Мій перший досвід расизму стався, коли мені було 15 років. Я йшла до школи. Кілька тижнів до того я впала і поранила ногу, що змусило мене пересуватися в гіпсі за допомогою милиць. По дорозі на автобусну зупинку я зустріла групу підлітків, трохи старших за мене, які кидали расистські коментарі з приводу моєї зовнішності та чорного волосся. Я відповіла їм. Тоді вони підійшли до мене, штовхнули мене, через що я впала, плюнули на мене, вдарили по голові, потягли за волосся, а мої милиці викинули далеко, щоб я не змогла їх повернути.
Пройшло багато місяців, перш ніж я змогла згадати цю подію в деталях — мабуть, я витіснила її з пам’яті. Вона залишилася у вигляді глибокої невпевненості та недовіри до інших.
Слова у закритій коробці
Сьогодні, спілкуючись з іншими, хто менше часу проживає в Норвегії, я часто чую репліки про те, що вони стикалися з расизмом чи дискримінацією — наприклад, на роботі чи під час прогулянки містом. Однак, вони вважають за краще ігнорувати це, оскільки відчувають, що повинні бути вдячні Норвегії за те, що вона була для них відкритою, дала нові можливості, шанс на новий початок.
Вони говорять, що ці люди — це неосвічені, необізнані. І це так. Але це не означає, що я сліпа чи глуха. Я все ще бачу, коли інші стикаються з расизмом або дискримінацією. Я все ще чую ті ж самі слова в своїй голові. Вони ніколи не зникають — вони залишаються в закритій коробці.
