Коли я була підлітком (і це було, на жаль, у минулому столітті), я кілька разів подорожувала на „захід” — до Німеччини, Франції чи Нідерландів. Однією з найбільших відмінностей, які я помітила між цими країнами та Польщею, було те, що там на вулицях і в магазинах люди усміхалися одне одному (і мені також)! Я такого не бачила на своїх вулицях, в автобусі чи будь-якому громадському місці, яке я знала. Ставлення до незнайомців зазвичай варіювалося від байдужості до ворожості.
Тож я була в захваті, коли незнайомці виявляли до мене стільки симпатії. Абсолютно без жодної причини.
Звісно, тоді я вірила в кожну усмішку, кожна здавалася мені чимось особливим і надзвичайно цінним. Я жадібно збирала їх у своїй свідомості. Після мандрів я намагалася перенести цю звичку на польські вулиці. Я усміхалася до незнайомих людей, і майже завжди вони реагували однаково: дивилися на мене підозріло, міркуючи, чи я трохи дивна, чи, може, чогось хитро хочу від них. Але я нічого від них не хотіла. Хіба що просто, щоб вони усміхнулися у відповідь. Це траплялося дуже рідко. Хіба що, якщо я зустрічала туристів з-за кордону.
Тепер багато чого змінилося. У Польщі частіше трапляються усмішки від незнайомців (зазвичай це продавці). А відтоді, як я живу в Норвегії, щодня стикаюся з усмішками в надмірній кількості. Тут навіть після аварії люди схильні усміхатися одне одному (якщо тільки вони не втратили свідомість). У Польщі стандарт — це похмуре обличчя, а в Норвегії щоденні стосунки неможливі без усмішки.
Мій захват вже давно минув. Я виявила (хоча це зайняло в мене трохи часу), що не кожна з цих усмішок є щирою. Багато з них — це звичка або маска. Хоча все одно я віддаю перевагу усміхненим людям, а не похмурим. Проте за найбільш нещирі усмішки я би подякувала, бо вони мене трохи дратують. Але щирі — я обожнюю. Знаєте, коли хтось приходить і своєю променистою усмішкою просто торкається серця. Одразу все навколо стає світлішим.
Колись мені було цікаво, як відрізнити щиру усмішку від фальшивої. Я запам’ятала, що штучна усмішка зникає з обличчя блискавично, а щира — зникає повільно. Тепер я знаю, що при щирій усмішці працюють як великі виличні м’язи, що піднімають куточки губ, так і кругові м’язи очей, що сприяють їх примруженню. Тому, коли ми сміємося щиро, сміються не лише губи, можна сказати, усміхається все обличчя. Тож, пані й панове (мабуть, особливо пані), не переймайтеся через „гусячі лапки” навколо очей. Це видимий знак щирості.