«Оголошення про роботу в Карашоку дало мені шанс обманути долю. Шанс (…) знайти в житті щось більше, ніж просто список уже заздалегідь відомих мені пунктів. Переїзд на північ був схожий на з’їзд зі чотирьохсмугової автостради на вибоїсту тракторну дорогу».
Зі швидкісної траси на вузькі дороги далекої Півночі звернула головна героїня автобіографічної книги «Лікарка з тундри. Розповідь з країв Норвегії». Її написала Інгвільд Холтан-Хартвіг, яка народилася у 1995 році. Молода лікарка зважилася на непопулярний крок — замість того, щоб пускати коріння в Осло, вона поїхала на стажування на периферію.
Її подекуди дуже особиста, зворушлива розповідь про понад рік життя в Карашоку дозволяє як зіткнутися з універсальними темами, такими, як жалоба чи страх смерті, так і спостерігати за норвезьким «тут і зараз». Читач зустрінеться тут і з розбіжностями між півднем та північчю країни, і отримає звіт з перших вуст про внутрішню роботу системи охорони здоров’я. Системи, яка часом сильно розчаровує авторку… Холтан-Хартвіг кілька разів нарікає на надлишок анкет та пріоритет жорстких процедур над терміновими потребами пацієнтів.
І від теорії вона переходить до практики. У поліклініці в Карашоку їй доводиться злегка порушувати правила. Її змушує до цього значна відстань від добре обладнаних лікарень та дефіцит лікарів-спеціалістів на місці.
Цікавими є також ті фрагменти, де оповідачка твердо дотримується службових обов’язків, головним чином — лікарської таємниці. У тритисячному Карашоку це буває непросто… У маленькому містечку, як вона описує, гостріше відчувається оцінювальний погляд, а недискретність може коштувати надто дорого.
Однак, робота в невеликій амбулаторії на периферії має і свої переваги: по-перше, вона змушує до самостійності, цінної не лише в професійному житті. По-друге, лікар справді знає пацієнта, його історію хвороби і навіть історії хвороб його близьких. Хворий там не є анонімним.
Анонімність Осло та хороша, часом навіть занадто хороша, обізнаність у тому, хто є хто в Карашоку — це одна з відмінностей у контрастній характеристиці цих місць. Окрім неї та подібних очевидних асоціацій на кшталт гамору великого міста (якщо Осло справді заслуговує на таку назву…) проти тиші саамського селища, Холтан-Хартвіг фіксує й інші розбіжності. Це, наприклад, столична політична коректність проти свободи висловлювань маленького центру, або мода на вегетаріанство проти вживання м’яса тварин, часто впольованих власноруч, чи натурального хутра. Авторка намагається обґрунтувати останнє важкими природними умовами на найвіддаленішій Півночі.
Труднощі життя на Півночі передані досить захопливо, але для мене особисто найцікавішими були роздуми авторки про одне з найбільш універсальних питань щодо смерті. Це дилеми, пов’язані з наполегливою терапією. Питання, де провести межу, після якої замість того, щоб лікувати вмираючого пацієнта, слід вирішити лише вгамовувати біль відходу. Позиція авторки може бути болісною для багатьох родин важкохворих людей. Лікарка вважає, що не варто підтримувати життя за будь-яку ціну.
У цю книгу є куди заглибитися, тематика точно не є легковажною. У зв’язку з цим виданню, можливо, шкодить неонова обкладинка, що натякає на занадто легкий зміст. На перший погляд, усе виглядає як популярний жіночий роман чи низькосортна любовна історія. Джерелом натхнення для польського видавництва, ймовірно, була оригінальна обкладинка, але та все ж виглядає дещо стриманішою.
«Лікарка з тундри» — це безболісна ін’єкція знань про норвезьке суспільство, а також щеплення для всіх молодих, невпевнених або тих, хто просто освоюється в новому, невідомому місці чи переживає іншу важливу життєву зміну.
Варто дати шанс цій книзі.